Чи забезпечує Верховний Суд відповідальність держави перед громадянами? Аналіз позиції ВП ВС у справі № 335/6977/22 і її вплив.

Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС) у Постанові від 22 січня 2025 року № 335/6977/22 (14-87цс24) сформувала позицію, яка, на перший погляд, виглядає як спроба уніфікувати підходи до відшкодування шкоди, завданої діями органів влади. Однак при детальному аналізі стає зрозуміло: ця позиція не лише звужує конституційні гарантії громадян, а й порушує баланс між людиною та державою, закладений у Конституції України. У контексті захисту прав споживачів — зокрема тих, хто стикається з неправомірними діями патрульної поліції чи інших владних суб’єктів, — таке рішення викликає серйозні запитання.

Позиція ВП ВС послаблює відповідальність держави перед громадянами. Боріться за права, не дозволяйте владі уникати наслідків!

Що вирішив суд?

ВП ВС дійшла висновку, що закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність складу чи події не є автоматичною підставою для відшкодування шкоди. Для компенсації громадянин має довести:

Неправомірність дій працівників поліції;
Наявність шкоди (матеріальної чи моральної);
Причинний зв’язок між діями та шкодою.

Більше того, суд ввів додаткові "фільтри": дії влади мають бути свавільними, а моральна шкода — досягати рівня страждань чи приниження, які оцінюються за обставинами справи. Якщо протокол складався законно і без зловживань, його скасування не означає протиправності дій поліції.

Відповідальність держави: чому суд ускладнює захист прав громадян?

Встановлюючи відповідальність держави, стаття 56 Конституції України чітко гарантує: "Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади… при здійсненні ними своїх повноважень". Тут немає згадки про "свавільність" чи "недостатність страждань". Достатньо факту незаконності та шкоди — і держава зобов’язана компенсувати збитки.

Стаття 19 додає: органи влади діють лише в межах закону. Будь-яке відхилення від цього — порушення, яке за логікою Конституції тягне відповідальність. То чому ВП ВС ускладнює цей механізм, змушуючи громадянина доводити додаткові умови? Чому держава, маючи ресурси та владу, не несе первинну відповідальність за свої помилки?

Людина проти "машини": хто має доводити?

Уявімо ситуацію: патрульна поліція складає на вас протокол за порушення ПДР, якого ви не вчиняли. Суд скасовує протокол через відсутність доказів. Ви відчуваєте стрес, витрачаєте час і гроші на захист своїх прав. Здавалося б, ст. 56 дає вам право на компенсацію. Але ВП ВС каже: "Доведіть, що дії поліції були свавільними і що ваші емоції — достатньо серйозними".

Це абсурд. Одна людина — зі своїми обмеженими ресурсами — змушена протистояти державі з її апаратом, юристами та доказами, до яких у громадянина часто немає доступу (наприклад, записи з боді-камер). Конституція створювала баланс: якщо держава порушила закон і завдала шкоди, вона має виправити ситуацію, а не перекладати тягар на громадянина, який і так постраждав від її дій.

Моральна шкода: коли стрес — не шкода?

Суд зазначає, що не всі негативні емоції є моральною шкодою. Тільки "страждання чи приниження" дають право на компенсацію. Але хто визначає цей "рівень"? Як довести, що ви відчували не просто роздратування, а щось більше? У реальному житті будь-яке незаконне втручання держави — від неправомірного штрафу до безпідставного протоколу — викликає стрес, який заслуговує на визнання.

Конституція не вимагає від громадянина "заслужити" відшкодування через демонстрацію глибини своїх переживань. Якщо ваші права порушили, це вже шкода. Чому суд додає суб’єктивний бар’єр, якого немає в ст. 56?

Свавільність як виправдання держави

Ще більш проблематичним є введення поняття "свавільності". Суд вважає, що не кожна незаконність дій влади є підставою для компенсації — вони мають бути непропорційними чи необґрунтованими. Але якщо протокол скасовано через незаконність (наприклад, порушення процедури), це вже означає, що поліція вийшла за межі повноважень (ст. 19). Навіщо тоді додатковий "фільтр"?

Такий підхід більше схожий на захист бюджету, ніж на захист прав громадян. Держава, яка має 30 мільйонів громадян і величезний апарат, може собі дозволити компенсувати шкоду, а потім карати винних працівників. Чому замість цього потерпілий має доводити "свавільність" у суді?

Що це означає для споживачів?

Для споживачів — водіїв, покупців, громадян, які стикаються з владою щодня — рішення ВП ВС є тривожним сигналом. Якщо ваші права порушили (наприклад, через незаконний штраф чи безпідставний протокол), не сподівайтеся на швидку справедливість. Вам доведеться витратити місяці, а то й роки, доводячи свою правоту в судах, наймаючи юристів і збираючи докази проти держави. Це не захист прав, а їхнє ускладнення.

Системна небезпека: шлях до безкарності?

Позиція Верховного Суду небезпечна не лише для окремих громадян, а й для всієї правової системи, адже вона фактично узаконює безкарність державного апарату. Якщо незаконні дії влади можуть залишатися без відповідальності, це відкриває шлях до авторитаризму, де права людини поступаються інтересам системи. Такий підхід суперечить демократичним принципам і має бути негайно переглянутий.

Як має бути?

Конституція вже розставила баланси:

Незаконність дій влади = відшкодування шкоди.
Держава компенсує збитки, а потім розбирається зі своїми посадовцями (через регрес).
Презумпція шкоди: якщо ваші права порушили, це вже завдало вам дискомфорту, який заслуговує на компенсацію.

Громадянин не має бути заручником судових "фільтрів". Держава, яка порушила закон, повинна нести відповідальність автоматично, а не змушувати людину воювати з "машиною".

Висновок

Позиція Великої Палати ВС — це крок назад у захисті прав споживачів і громадян загалом. Замість того, щоб дотримуватися духу Конституції, суд звужує гарантії ст. 56, перекладаючи тягар доказування на потерпілого та вводячи штучні бар’єри на кшталт "свавільності" чи "глибини страждань". Це не баланс, а захист інтересів держави за рахунок людини. Ми, як споживачі та громадяни, маємо вимагати від судів не ускладнювати наші права, а захищати їх так, як це задумала Конституція: просто, чітко і справедливо. Бо коли держава порушує закон, платити за це не повинні ми. Ми закликаємо всіх, хто опинився в подібній ситуації, не мовчати, а боротися за свої права. Якщо ви стали жертвою свавільних дій поліції чи інших державних органів – звертайтеся до нас. Наші адвокати зроблять усе можливе, щоб відновити справедливість і притягнути державу до відповідальності.

Для суддів і юристів, ми хочемо сказати, що позиція ВП ВС у справі № 335/6977/22 є юридично проблемною, оскільки вона:

Звужує пряму дію ст. 56 Конституції України, додаючи вимоги ("свавільність", "глибина страждань"), яких у ній немає.
Створює дисбаланс між громадянином і державою, покладаючи на потерпілого непропорційний тягар доказування в умовах реальної нерівності сил.
Може сприяти безкарності держави, адже дозволяє уникати відповідальності за незаконні дії, якщо вони не визнані "свавільними" чи "достатньо шкідливими".
Відходить від духу міжнародних стандартів захисту прав людини, де незаконність дій держави зазвичай достатня для компенсації.

Підтримуємо окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду Кишакевича Л. Ю., Короля В. В. та Шевцової Н. В., які чітко вказали на очевидно логічні речі та неузгодженості в позиції більшості:

"Втім, ми категорично не погоджуємось з висновком Великої Палати, про те що закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю складу правопорушення не є фактом, який підтверджує протиправність дій патрульних поліцейських щодо складання такого протоколу.

Вважаємо, що здійснення провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності, яка у подальшому закрито судом за відсутності події і складу адміністративного правопорушення (реабілітуюча підстава), свідчить про неправомірність дій посадових осіб підрозділу поліції, які ініціювали та здійснили вказане провадження (складання протоколу, отримання пояснень та інше), що є підставою для відшкодування моральної шкоди з огляду на таке. ...".

Хоча прагнення Верховного Суду уникнути спекулятивних позовів можна зрозуміти, це рішення більше слугує інтересам держави, ніж забезпечує справедливість для громадян. Важливо зазначити, що захист держави від її громадян є недоречним, оскільки справжній обов'язок держави полягає у забезпеченні прав і свобод своїх громадян, а не у захисті від них. Держава повинна бути захищена від зовнішніх загроз і від корупції всередині свого апарату, але не від власних громадян, які через механізм судочинства мають право вимагати справедливості та захисту своїх прав.