Управління майном дитини

Малолітні та неповнолітні особи або за сімейним законодавством – діти, завжди залишаються найбільш вразливими учасниками суспільних відносин. Це є закономірно, бо такі елементи їх правового статусу як вік, і залежно від нього об’єм дієздатності, встановлений в законодавстві, наявність або відсутність батьків (усиновлювачів) на протязі часу до повноліття, а також інші обставини, що впливають на здійснення і охорону прав дітей.

А саме: належне чи неналежне виконання батьками або іншими законними представниками, органами опіки та піклування своїх обов’язків, наявність майна та його збереження, належне та ефективне управління майном дитини на її користь, відсутність певного життєвого досвіду щодо вчинення певних дій в зв’язку з віком дитини і ін. – всі перелічені елементи і критерії представляють «слабкість» позиції, обмеженість або відсутність захищеності в правовому положенні дитини в нашому суспільстві.

Відносини щодо здійснення і охорони майнових прав дитини врегульовано нормами цивільного, сімейного і спеціального законодавства, зокрема Законом України «Про охорону дитинства». Україна також ратифікувала основні Конвенції щодо прав дитини.

Сімейний кодекс України (далі – СК України) ст. 177 встановив положення щодо регулювання процесу «управління майном дитини». Ст. 177 розташована у Гл. 14 «Права батьків і дітей на майно», тому можна тлумачити, що законодавцем визначено «управління майном дитини» як один з видів права батьків і дітей на майно.

Також видами такого права Гл. 14 СК України визначає:

• право власності батьків і дітей;

• право власності дитини на майно, призначене для її розвитку, навчання та виховання; право спільної сумісної власності батьків і дітей;

• права батьків та дітей щодо користування майном;

• право власності на аліменти, одержані на дитину.

Тобто «управління майном дитини» відокремлюється за правовою природою від права власності дитини і права користування і виходячи з положень ст. 177 СК України розглядається за змістом, саме як право управління майном дитини. Саме тому, що нормою встановлені правомочності такого права через певні дії без спеціального на те повноваження, що можуть вчинятися батьками, органами опіки та піклування щодо майна малолітньої та неповнолітньої дитини.

Так, положеннями цієї статті встановлено наступні дії:

1) юридичного характеру з боку батьків:

а) вчиняти правочини, зазначені ч. 2 ст. 177 СК України при наявності дозволу органів опіки та піклування щодо майна малолітньої дитини;

б) дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених ч. 2 цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування;

в) презумпції згоди другого з батьків при вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини

г) відшкодування матеріальної шкоди та повернення доходів, одержаних від управління майном;

2) фактичного характеру з боку батьків:

а) зобов’язання дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах;

б) здійснюють управління її майном належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження;

3) юридичного характеру з боку органів опіки та піклування:

а) надання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло;

б) відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна за підставами ч. 5 ст. 177 СК України.

Закріплена реалізація права управління майном дитини, саме для цієї категорії фізичних осіб викладена в нормі сімейного права як імперативний захід, і є необхідною, насамперед, з точку зору гарантування здійснення і охорони майнових прав дитини. Але закріплені положення по управлінню майном дитини тільки фрагментарно встановлюють особливості забезпечення юридичних і фактичних дій щодо забезпечення і охорони окремих майнових прав дитини.

Зміст правової конструкції «управління майном дитини», закладений в ст. 177 СК України не співпадає і не узгоджується з визначенням змісту «управління майном», закріпленим в інших законах, зокрема і ЦК України. Так, ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» перелічує правомочності, зокрема і встановлені в ст. 177 СК України, але визнає їх змістом іншого права, а саме - права дитини на майно. Що є більш доречним, з огляду на те, що малолітні і неповнолітні особи за цивільним правом є суб’єктами цивільних правовідносин, а Розділ ІІ Конституції України гарантує рівність конституційних прав і свобод людини і громадянина, в тому числі і дітям.

Отже, Гл. 70 ЦК України врегульовано договірну конструкцію управління майном. Так, ч. 3, 4 ст. 1032 встановлені положення щодо установника майна, якщо власником майна є малолітня або неповнолітня особа. Але стороною управителем може бути виключно суб’єкт підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 1033), що виключає застосування договору управління майном щодо правовідносин між батьками і дітьми. Також договір управління майном застосовується і у відносинах права довірчої власності (ч. 2 ст. 316). Ч. 2, 4 ст. 72 ЦК України передбачає управління майном малолітньої особи над якою встановлено опіку та неповнолітньої особи над якою встановлено піклування, в цьому випадку законом встановлена можливість оплати дій опікуна або піклувальника, і можливість укладання договору з третіми особами щодо управління майном малолітньої або неповнолітньої особи.

В Законі України «Про управління об’єктами державної власності» ст. 1 управління майном подається як здійснення уповноваженими органами повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Отже, можна виокремити певні ознаки правової конструкції «управління майном» :

1) договірне зобов’язання;

2) здійснення повноважень щодо майна, пов’язаних з правом власності;

3) встановлені законодавством чіткі критерії щодо майна як предмету договору або об’єктів власності;

4) встановлення мети і інтересу управника в договірному зобов’язані;

5) визначення управителя як суб’єкта підприємницької діяльності і ін.

Відносини щодо майна між батьками і дітьми, і між органами опіки та піклування і дітьми не розглядаються як договірні зобов’язання. Як зазначали вчені такі відносини можна визначити за своїм характером і змістом як «зобов’язання ніби з контрактів» або з Римського права квазіконтрактів. В таких відносинах відсутній договір між сторонами, але зобов’язання схожі з тими, що виникають з договору і умови щодо укладання квазіконтрактів містять умови щодо управління майна.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зазначити, що «управління майном дитини» необхідно розглядати як окреме право батьків і дітей на майно. Зміст права управління майном дитини полягає в здійсненні батьками та/або органами опіки та піклування юридичних та/або фактичних дій щодо реалізації (забезпечення) і охорони права власності і обмежених речових прав дитини на майно в межах визначених законодавством України. Також право управління майном дитини можна розглядати як елемент правомочності права користування і права розпорядження.

Уралова Юлія Павлівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Донецького національного університету імені Василя Стуса

Джерело.