Суд ЄС про правила спадкування закордонного майна та спадкування українців у Польщі

Стаття 37 Угоди від 24 травня 1993 року між Республікою Польща та Україною про правову допомогу та правовідносини у цивільних та кримінальних справах ("двостороння угода") передбачає: «Правові відносини у питаннях, що стосуються правонаступництва рухомого майна, регулюються правом сторони, громадянином якої був померлий на момент його смерті. Правовідносини у питаннях, що стосуються правонаступництва нерухомого майна, регулюються правом сторони, на території якої знаходиться це майно. Класифікація майна, що є частиною майна, як рухомого або нерухомого майна регулюється законодавством сторони, на території якої знаходиться майно. Цим нормам суд ЄС надав пріоритет перед правилами встановленими в ЄС.

Суть суперечки

OP - українська громадянка, яка проживає в Польщі, де вона є співвласником нерухомого майна. Вона попросила заступника нотаріуса скласти нотаріальний завір'я, що містить положення, згідно з яким законом, що застосовується до її правонаступництва, буде українське право.

Заступник нотаріуса відмовився скласти такий акт, надавши дві основні причини. По-перше, стаття 22 Регламенту No 650/2012, прочитана у світлі його пункту 38, надає право вибору застосовного права лише громадянам держав-членів Європейського Союзу. По-друге, стаття 37 Двосторонньої угоди, яка в будь-якому випадку має перевагу над цим положенням, передбачає, що правом, що застосовується у питаннях спадкування, є право держави, громадянством якої має померлий у випадку рухомого майна, і право держави, в якій знаходиться майно, у випадку нерухомого майна. Таким чином, заступник нотаріуса встановив, що правом, що застосовується до правонаступництва ОП, є польське законодавство щодо нерухомого майна, яким вона володіє в Польщі.

ОП подала позов до Sąd Okręgowy w Opolu (Регіональний суд, Ополе, Польща), який є судом, що посилається, проти відмови заступника нотаріуса на тій підставі, що останній спирався на неправильне прочитання Регламенту No 650/2012. У зв'язку з цим ОП стверджувала, зокрема, що стаття 22 цього регламенту дозволяє "особа" вибирати закон своєї країни як закон, що застосовується до її правонаступництва. Крім того, ОП стверджував, що метою статті 75(1) Регламенту No 650/2012 є збереження відповідності цього регламенту зобов'язанням, що випливають з угод, укладених державами-членами з третіми державами. У тій частині, в якій Двостороння угода не регулює право вибору права правонаступництва, ОП стверджує, що застосування статті 22 Регламенту No 650/2012 не є несумісним з цією угодою.

За цих обставин Sąd Okręgowy w Opolu (Регіональний суд, Ополе) вирішив призупинити провадження та передати наступні питання до Суду ЄС для попереднього рішення:

(1) Чи повинна стаття 22 [Регламенту No 650/2012] тлумачитися як така, що особа, яка не є громадянином Європейського Союзу, має право вибирати закон своєї рідної країни як закон, що регулює всі питання, що стосуються правонаступництва?

(2) Чи слід тлумачити статтю 75 у поєднанні зі статтею 22 Регламенту No 650/2012 як таку, що у випадку, коли двостороння угода між державою-членом та третьою [державою] не регулює вибір права, що застосовується до справи, що стосується правонаступництва, але вказує право, що застосовується до цієї справи, що стосується правонаступництва, громадянин цієї третьої [держави], який проживає в державі-члені, пов'язаної цією двосторонньою угодою, може зробити вибір права?

Суд ЄС постановив.

1. Стаття 22 Регламенту (ЄС) No 650/2012 Європейського Парламенту та Ради від 4 липня 2012 року про юрисдикцію, застосовне право, визнання та виконання рішень та прийняття та виконання автентичних документів у питаннях спадкування та про створення Європейського сертифіката про правонаступництво слід тлумачити як таке, що громадянин третьої країни, який проживає в державі-члені Європейського Союзу, може вибрати право цієї третьої держави як право, що регулює його правонаступництво в цілому.

2. Стаття 75 Регламенту No 650/2012, у поєднанні зі статтею 22 цього Регламенту, слід тлумачити як не завадить - якщо держава-член Європейського Союзу уклала до прийняття цього регламенту двосторонню угоду з третьою державою, яка визначає право, що застосовується до правонаступництва, і прямо не передбачає можливість вибору іншого права - громадянин цієї третьої держави, який проживає у відповідній державі-члені, від не може вибрати право цієї третьої держави для управління своїм правонаступництвом в цілому.

Суд так аргументував своє рішення.

Щодо першого питання.

Що буквальне тлумачення підтверджується іншими положеннями Регламенту No 650/2012, які також посилаються на право третьої держави, яка не є державою-членом Європейського Союзу.

Таким чином, по-перше, стаття 20 цього регламенту передбачає, що закон, призначений цим регламентом, повинен застосовуватися незалежно від того, чи є це правом держави-члена. Хоча з пункту 57 Регламенту No 650/2012 видно, що колізійні правила, викладені в цьому регламенті, можуть призвести до застосування права третьої держави, і що в такому випадку слід враховувати правила ренвуа, встановлені міжнародним приватним правом цієї держави, прямо зазначено, що цей тип ренвуа повинен бути виключений "де померлий [з] зробив вибір права на користь права третьої держави".

По-друге, стаття 5 цього регламенту обмежує угоди про вибір суду ситуацією, коли "закон, обраний померлим для регулювання його [або її] правонаступництва відповідно до статті 22 [цего регламенту] є правом держави-члена". Аналогічно, стаття 6 цього регламенту регулює відмова від юрисдикції, "де закон, обраний померлим для регулювання його [або її] правонаступництва відповідно до статті 22, є правом держави-члена". Такі деталі мають сенс лише в тому випадку, якщо є вибір, відмінний від законодавства держави-члена. Однак, якщо це не право держави-члена, то це може бути лише право третьої держави.

По-третє, заявивши, що "цей Регламент повинен дозволити громадянам заздалегідь організувати своє правонаступництво, вибравши закон, що застосовується до їх правонаступництва", пункт 38 Регламенту No 650/2012 взагалі стосується будь-якого "громадянина", а не лише громадян ЄС.

У світлі всіх вищезазначених причин відповідь на перше питання полягає в тому, що стаття 22 Регламенту No 650/2012 повинна тлумачитися як така, що громадянин третьої країни, який проживає в державі-члені Європейського Союзу, може вибрати право цієї третьої держави як право, що регулює його правонаступництво в цілому.

Щодо другого питання.

По суті, зі статті 75(1) Регламенту No 650/2012 випливає, що застосування цього Регламенту не може вплинути на застосування міжнародних конвенцій, сторонами яких є одна або кілька держав-членів, за умови, що, по-перше, відповідна держава-член або держави вже були сторонами міжнародної конвенції, про яку йде мова на момент прийняття Регламенту No 650/2012, а по-друге, ця конвенція стосується питань, що регулюються цим регламентом. З прецедентного права Суду зрозуміло, що, якщо законодавчий орган ЄС передбачає, що застосування регламенту "не впливає" на існуючі міжнародні конвенції, ці конвенції повинні застосовуватися у випадку, якщо існують паралельні правила з таким регламентом (див., за аналогією, рішення від 4 травня 2010 року, TNT Express Nederland, C‐533/08, EU:C:2010:243, пункт 46).

Тому, якщо держава-член є стороною двосторонньої угоди, укладеної з третьою державою до набрання чинності Регламентом No 650/2012, і ця двостороння угода містить положення, що встановлюють правила, що застосовуються до правонаступництва, саме ті положення, в принципі, призначені для застосування, а не ті, що передбачені Регламентом No 650/2012 у цьому відношенні.

Крім того, як зазначив Генеральний адвокат у пунктах 29 та 30 свого Висновку, стаття 75 Регламенту No 650/2012 не є ізольованим положенням в інструментах ЄС про судове співробітництво у цивільних та комерційних справах. Багато інших нормативних актів та конвенцій регулюють відносини між особами в Європейському районі свободи, безпеки та правосуддя та включають положення, які слідують логіці, подібній до логіки статті 75 Регламенту No 650/2012.

У цьому контексті Суд постановив, що стаття, що регулює в рамках спірного правового акту ЄС, відносини між цим актом та міжнародними конвенціями, не може мати сфери, яка суперечить принципам, що лежать в основі законодавства, частиною якого вона є (див., з цією метою, рішення від 4 травня 2010 року, TNT Express Nederland, C‐533/08, EU:C:2010:243, пункт 51).

У цій справі метою Регламенту No 650/2012 є, як видно, по суті, з його підпунктів 7 та 59, усунути перешкоди для вільного пересування осіб, які можуть зіткнутися з труднощами у відстоюванні своїх прав у контексті правонаступництва з транскордонними наслідками, зокрема шляхом встановлення правил про юрисдикцію та застосовне право в цьому питанні, а також про визнання та виконання в державі-члені судових рішень та актів інших держав-членів.

У зв'язку з цим стаття 21 цього регламенту встановлює під заголовком "Загальне правило" з'єднувальний фактор за замовчуванням, який визначається посиланням на звичайне місце проживання померлого на момент смерті. З огляду на структуру цього регламенту, можливість вибору права держави, громадянином якої є померлий, що регулюється статтею 22 цього регламенту, повинна розглядатися як відступ від загального правила, викладеного в статті 21 цього регламенту.

Крім того, як звичайне місце проживання, так і громадянство є об'єктивними сполучними факторами, які обидва сприяють меті правової визначеності для сторін у процедурі спадкування, що проводиться Регламентом No 650/2012, як видно з його пункту 37.

З вищезазначених міркувань випливає, що можливість вибору права, що застосовується до його спадкоємства, не може розглядатися як принцип, що лежить в основі Регламенту No 650/2012, а отже, судове співробітництво в цивільних та комерційних справах в межах Європейського Союзу, інструментом якого воно є.

Це правда, що Суд постановив, що загальна мета цього регламенту, яка спрямована на забезпечення взаємного визнання рішень, винесених у державах-членах у питаннях правонаступництва, пов'язана з принципом єдиного майна (див., таким чином, рішення від 21 червня 2018 року, Oberle, C‐20/17, EU:C:2018:485, пункти 53 та 54). Однак цей принцип не є абсолютним (див., з цією метою, рішення від 16 липня 2020 року, E. Е. (Юрисдикція та право, що застосовується до правонаступництва), C‐80/19, EU:C:2020:569, пункт 69).

У зв'язку з цим, як зазначив Генеральний адвокат у пункті 71 свого висновку, стаття 12(1) цього регламенту прямо вводить відступ від цього принципу, дозволяючи суду, який має юрисдикцію, не виносити рішення щодо майна, розташованого в третіх державах, через побоювання, що рішення не буде визнано або що воно не буде оголошене таким, що підлягає виконанню в цих третіх державах.

З цього випливає, що законодавчий орган ЄС прямо мав намір дотримуватися, у певних конкретних випадках, розділеної моделі правонаступництва, яка може бути реалізована у відносинах з певними третіми державами.

Отже, слід зробити висновок, що схема Регламенту No 650/2012 не виключає ситуації, коли відповідно до двосторонньої угоди, укладеної між державою-членом та третьою державою до прийняття цього Регламенту, і у світлі винятку, викладеного в статті 75(1) цього Регламенту, громадянин третьої країни, який проживає в державі-члені, пов'язаній цією двосторонньою угодою, не має права вибирати право, що застосовується до його правонаступництва. Крім того, цей висновок узгоджується з принципом, викладеним у першому абзаці статті 351 ДФЄС, щодо дії міжнародних угод, укладених державами-членами до їх вступу до Європейського Союзу.

Джерело.