Недійсний правочин і дозвіл на концентрацію: чи враховує АМК справжні обставини?

Постанова Верховного Суду у справі АТ «Харківобленерго» проти Антимонопольного комітету України (№910/2201/24) акцентує увагу на важливому аспекті адміністративної дискреції та межах її судового контролю. Суд уперше докладно сформулював позицію щодо значення недійсного правочину як істотної обставини, яка може слугувати підставою для перегляду дозволу на концентрацію.

Суть спору зводилася до того, що Комітет надав дозвіл на концентрацію, ґрунтуючись на договорі купівлі-продажу акцій, який згодом був визнаний недійсним з моменту укладення. АТ «Харківобленерго» оскаржило рішення АМК про відмову переглянути дозвіл, вказуючи на нововиявлену обставину — недійсність правочину. Попри це, як Комітет, так і суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні вимог.

Верховний Суд став на іншу позицію: правочин, визнаний недійсним, не породжує жодних юридичних наслідків із самого моменту його укладення. А отже, документи, що підтверджують концентрацію на підставі такого правочину, не можуть слугувати обґрунтуванням для законного рішення АМК. Висновок: дискреція не є свавільною і підлягає перевірці на відповідність як формальним (процедурним), так і сутнісним (матеріальним) критеріям.

Ця справа є важливою віхою для розуміння того, як правова недійсність впливає на антимонопольні дозволи, і чи достатньо гнучкими залишаються механізми перегляду адміністративних актів в умовах нових юридичних реалій.